Полытичны перетвор. Якоб

Становище пыд час якоб.

Перші перемоги. У серпні 1792 р. погіршилась ситуація на фронті, Армія Пруссії рухалась на Париж. Всі, хто міг тримати в руках зброю, піднялись на захист революції. 20 вересня 1792 р. революційні частини здобули першу значну перемогу над інтервентами у битві біля с. Вальмі. Протягом вересня - жовтня 1792 р. поразки зазнали також австрійці. Революційні частини оволоділи Ніццою, Савоєю, Майнцом. На середину жовтня територію країни було звільнено від інтервентів. 20 вересня 1792 р. розпочав роботу Національний Конвент, обраний на основі загального виборчого права. 22 вересня Конвент оголосив скасування монархії. ФРАНЦІЯ СТАЛА РЕСПУБЛІКОЮ.

Боротьба Гори та Жиронди. Але боротьба між жирондистами і якобінцями не припинилася, а навіть посилилась: прихильники монархії намагались не допустити суду над королем; якобінці прагнули того, щоб в Конвенті було проведено відкрите голосування. Кожний депутат виходив на трибуну й публічно оголошував свою думку. Голосування тривало 40 годин і закінчилось глибокої ночі 17 січня 1793 р. Людовик XVI був визнаний винним у змові проти нації, у замаху на небезпеку держави і засуджений до смертної кари. 21 січня вирок було виконано.

Наростання кризи у країні. 1793 року внутрішньополітична ситуація в країні загострилася: скорочувалось виробництво, зростала інфляція та ціни на товари першої необхідності, ширилась спекуляція; збідніле населення вимагало введення "максимуму" цін. Рух за введення "максимуму" наростав. Збідніле населення бурхливо вітало вимоги священика Жака Ру про запровадження страти за спекуляцію. Розпочалось роялістське повстання у Вандеї, яке невдовзі охопило Північно-Західну Францію і було придушено лише через півроку, коли до влади прийшли якобінці.

Страта французького короля шокувала Європу. Велика Британія розірвала дипломатичні відносини з Францією. У лютому 1793 р. Конвент оголосив Великій Британії війну й направив свої війська на територію Голландії

полытичны перетвор. Якоб

Захопивши владу силою, якобінці намагалися змінити її під гаслом порятунку революції. Завдання було не з легких. У країні не припиняли боротьби прихильники жирондистів. У Вандеї не вщухало повстання роялістів. Проти якобінців виступали у більшості департаментів Франції. Ситуація ускладнювалася діями інтервентів. Франція була в оточенні військ коаліції. Влітку було вбито Марата. Зробила це французька аристократка Шарлотта Корде. Марат був непримиримим до ворогів революції, до нього з повагою ставилися міські низи Парижа, Він володів сімома іноземними мовами, проводив теоретичні дослідження в галузі медицини, часто безплатно лікував хворих, ефективно боровся проти епідемій. Убивство Марата справило серйозний вплив на перебіг політичних подій.



У червні 1793 p. Конвент прийняв нову конституцію, яка проголошувала принцип верховенства народу, гарантувала рівність людей у правах. У ній засуджувалися загарбницькі війни, що було особливо актуальним на той час. Проголошувалися цілісність і недоторканність республіки. Конституція 1793 р. мала демократичніший характер, ніж Конституція 1791 р. Брати участь у виборах могли чоловіки, яким виповнилося 21 рік, без будь - якого майнового цензу. Одначе введення її в дію відкладалось у зв'язку з надзвичайною ситуацією у країні.

Якобінці не зупинилися на досягнутому. Вони вдалися до організації твердої влади в усій країні. Власне, відбувалося те, проти чого застерігали жирондисти.

Комітет громадського порятунку, що його очолив Робесп'єр, зміцнив свій вплив на місцях. У департаменти та в армію відправляли надзвичайних уповноважених - комісарів Конвенту. Це були найрішучіші якобінці, які не зупинялися перед масовим терором. Опорою комітету були місцеві якобінські клуби й революційні комітети. Вони залучалися до боротьби з противниками диктатури та для організації відсічі Інтервентам. Особливу роль у розправі із заколотниками відігравав Комітет загальної безпеки. Широкі повноваження дістав Революційний трибунал. За спекуляцію вводилася смертна кара.

3. Найважливіші заходи якобінців

У липні 1793 р. Конвент прийняв декрет про повне та безоплатне знищення феодальних прав. Усі, хто володів документами про стягнення з селян якихось податків чи оброків, мав знищити ці документи протягом трьох місяців. Приховування таких документів або їхніх копій каралося п'ятьма роками каторги. Селяни ставали власниками землі. Одначе замки, парки й ліси залишались у володінні поміщиків. Зрівняльний поділ землі владою рішуче заперечувався. Земельні володіння емігрантів підлягали розпродажу.

Восени з новою силою спалахнула боротьба проти перекупників. Замість економічних запроваджувалися примусові методи вилучення хліба й зерна, вводилося насильне обмеження цін на товари першої необхідності. Паризька біднота вітала ці заходи, але це не розв'язувало проблеми, а заганяло її вглиб. Одразу після оголошення твердих цін прилавки крамниць спустіли.



Жирондисти звинуватили якобінців в узурпації влади. У відповідь на це якобінці підготували проект нової Конституції Франції. 24 червня 1793 р. Конвент урочисто схвалив її текст і поставив на всенародне обговорення.

Конституція закріпила республіканський режим. Вона містила більш радикальне тлумачення принципу суверенітету народу, ніж Конституція 1791 р.: «Суверенний народ — це сукупність усіх громадян» (ст. 7). Для прийняття закону або важливого загальнодержавного рішення голосування в Законодавчому корпусі було недостатньо. Потрібне було ще схвалення громадян, принаймні очевидної більшості їх.

Виборче право надавалося всім французам, що досягли 21 року. Скасовувався поділ виборців на активних і пасивних. Вибори депутатів вводились прямі й рівні. Носієм вищої законодавчої влади проголошувалась нація. Було створено постійно діючий однопалатний законодавчий корпус із строком легіслатури один рік. Цей орган міг видавати декрети і пропонувати закони. Функції державного управління покладались на Виконавчу раду з двадцяти чотирьох чоловік. Цей орган міг діяти лише на основі законів і декретів і був підзвітним Законодавчому корпусу. Наприкінці кожної сесії Виконавчий комітет треба було наполовину обновляти.

Якобінська Конституція була радикальним по духу й за формою актом французької буржуазної революції. Проте вона могла набути чинності лише після того, як збереться новий Законодавчий корпус, куди не міг бути обраний ніхто з депутатів Конвенту. Складна зовнішньополітична обстановка не дала змоги ввести Конституцію в дію.

Влітку 1793 р. верховним органом республіки був Конвент, який здійснював у повному обсязі вищу законодавчу, виконавчу, контрольну і судову владу. Комісари Конвенту мали великі повноваження, їм доручалось проводити чистку місцевих органів, наводити в них революційний порядок, усувати командуючих арміями та призначати нових. Якобінська диктатура послідовно здійснювала лозунг: «Феодальний режим повністю знищується». Логіка боротьби за врятування республіки зумовила встановлення революційної диктатури, єдиної влади, залізної дисципліни.

Функції революційного уряду були зосереджені в Комітеті громадського порятунку. Він керував воєнними, дипломатичними, продовольчими справами, йому підпорядковувались інші органи, а сам Комітет щотижня звітував перед Конвентом. Комітет створив сильну армію, що розгромила сили інтервентів.

Якобінці реорганізували армію. Декрет від 23 серпня 1793 р. вперше в історії ввів загальну військову повинність. Для боротьби з ворогами республіки було введено революційний терор. 17 вересня Конвент дозволив здійснювати арешти підозрілих осіб. Обвинувачення в контрреволюції означало наказ про арешт, арешт здебільшого означав смерть. У жовтні були страчені вожді жирондистів, а їхня партія остаточно зійшла з політичної сцени.

Наприкінці лютого і початку березня 1794 р. були видані відомі вантозькі декрети. Майно контрреволюціонерів передбачалось роздати бідним громадянам, інвалідам, сиротам, старим людям. Вибори до муніципалітетів у зв’язку із складною обстановкою не проводились. Фактично влада на місцях була у веденні революційних комітетів. Голову й секретаря комітету замінювали через кожних два тижні. Найбільш твердою опорою якобінців були Комуна та її секційні спостережні комітети, в яких переважали санкюлоти.

38. соц.-ек пол..якоб …

Влітку 1794 р. Франція була очищена від інтервентів. В основному було придушено контрреволюційні заколоти. Для буржуазії, що зміцніла політично й економічно, диктатура якобінців стала непотрібною.

Наука, культура татехніка

Виходячи з інтересів революції, якобінці з притаманною їм владною енергієюі втручалися у вирішення питань народної освіти, науки, мистецтва. 1 серпня 1793 Конвент прийняв декрет про введення на територію Франції нової системи мір і ваг - метричної системи. Розроблена і підготовлена французькими вченими під керівництвом революційної влади, метрична система стала надбанням не тільки Франції, але отримала широке розповсюдження і за її межами.

Конвент скасував старий календар, заснований на християнському літочисленні, і ввів новий, революційний календар, за яким літочислення починалося з 22 вересня 1792 - з дня проголошення Французької республіки.

Революційний уряд, сприяючи розвитку науки, вимагав в той же час від вчених допомоги в організації військового виробництва й у вирішенні інших завдань, що стояли перед країною. Провідні вчені того часу - Бертолле, Монжа, Лагранж і багато інших - своєю активною участю в організації справ оборони внесли багато нового в металургійне виробництво, в хімічну науку і в інші галузі науки і техніки. Велике значення мали досліди Гітоном-Морве із застосування аеростатів у військових цілях. Конвент підтримав і практично здійснив винахід, запропонований Шаппом, - оптичний телеграф. Допис з Лілля в Париж передавався в 1794 р. за одну годину.

Революція змінила мистецтво і літературу у Франції; вона наблизила їх до народу. Народна творчість знайшла своє найбільш повне вираження у революційних бойових піснях - таких, як «Карманьйола» та багато інших, які виспівували на вулицях і площах.

Композитори Госсек, Керубіні створювали революційні гімни, великий художник Давид писав картини на патріотичні теми, театри ставили п'єси революційного змісту, написані Mapі-Жозефом Шеньє та іншими драматургами, що віддали своє перо служінню революції. Видатні художники і композитори брали активну участь в організації і оформленні народних революційних свят.

Економіка

Важливим завданням внутрішньої політики якобінської диктатури мало вирішення продовольчого питання. А оскільки воно було нерозривно пов’язане з аграрними перетвореннями, то якобінський Конвент одразу зайнявся питаннями про землю і селян.

3 червня 1793 р. був виданий декрет про продаж земель емігрантів. Продаж здійснювався на торгах, і землю отримував той, хто міг заплатити за неї більше грошей. Наступного місяця вийшов новий декрет про розподіл і роздачу селянам общинних земель, якщо третина членів селянської общини погодиться на цей розділ. Через декілька днів Конвент видав новий декрет про скасування всіх феодальних повинностей (за винятком повинностей, пов’язаних із землею). Отже, земля ставала формою капіталістичної власності, і її міг купити лише той, у кого були гроші. Водночас прогресивний декрет про виділення певної ділянки землі безземельним селянам не був впроваджений у життя. а будь-яка пропаганда щодо справедливого розподілу землі заборонялася і агітатори відправлялися на гільйотину.

Такими ж непослідовними були і заходи якобінського Конвенту щодо вирішення продовольчого питання. Продовжувалася спекуляція, і хліб продавався за завищеними цінами. Народ вимагав покарання спекулянтів і введення твердих цін на продовольчі товари (так званий максимум). Проте запроваджений у вересні 1793 р. максимум не змінив ситуації з продовольством у країні. Віднині ціни на продовольчі товари могли зростати лише на третину від цін 1790 р. Був введений і максимум заробітної плати. Загони республіканських військ відбирали у населення продукти харчування, відправляли спекулянтів на гільйотину. Однак ці заходи породжували лише хаос, дезорганізовували сільське господарство і заважали селянам проявляти ініціативу. За правління якобінців була створена сталеливарна промисловість, 33 заводи і багато майстерень з виготовлення зброї. Розширилося виробництво селітри, пороху, вичинених шкір, взуття: Конвент (уряд) вважав, що промисловість не повинна бути на бюджеті республіки і не проводив її націоналізацію. У сфері

розподілу були встановлені максимум цін і заробітної плати, введена карткова система на продукти харчування. У сільському господарстві освоювалися нові землі, вирощувались нові культури : капуста, морква, картопля, ріпа, поширювалися агрономічні знання. Була запроваджена метрична система мір (метр, кілограм).

39.Жорж Жак Дантон (фр. Georges Jacques Danton), 26 жовтня 1759 — 5 квітня 1794) — один з батьків-засновників Першої французької республіки, співголова клубу кордельєрів, міністр юстиції за часів Французької революції, перший голова Комітету громадського порятунку.

Уже з 1789 року Дантон активно поширював крайні революційні й республіканські ідеї на різних зборах і клубах, відігравав примітну роль у подіях 14 липня і 5-6 жовтня в заснуванні клубу кордельєрів. Дантон завжди виступав проти двору, міністерств, національних зборів; 17 липня 1791 року він закликав народ на Марсовому полі підписувати петицію про позбавлення влади короля. Після придушення цього руху Дантон тижнів на шість сховався в Англії й повернувся лише перед виборами до законодавчих зборів. У депутати він не потрапив, але став у Парижі проводити підготовку до позбавлення влади короля, то як адміністратор департаменту, то як товариш прокурора Паризької комуни, то проводив роботу в клубах, то серед загонів народного війська — федератів Марселя та Бретані або Entants-Rouges із Сент-Антуанського передмістя.\

У ніч з 9 на 10 серпня 1792 року Дантон дав поштовх до утворення нової, більш республіканської генеральної ради комуни, заарештував Манда, наступника Лафаєта в командуванні національною гвардією, й замінив його Сантерром. Після 10 серпня Дантон був призначений міністром юстиції; спираючись на Паризьку комуну, він став вождем у боротьбі проти роялістів всередині й оборони кордонів проти Австрії та Пруссії. Вороги Дантона звинувачували його в підкупності, розтратах, організації вересневих вбивств. Перші звинувачення не підтверджуються жодними документами;[Джерело?] попередити або зупинити вересневі вбивства Дантон, за власним зізнанням, не відчував себе в силі й поставився до кровопролиття з такою самою байдужістю, як згодом до своєї власної загибелі. Дантон був обраний депутатом у конвент від Парижа і зазнавав різкої критики тут з боку Жиронда за свою попередню діяльність в міністерстві. Він виступав у конвенті за свободу друку, за закони проти емігрантів, за засудження короля, був у свій час головою клубу якобінців та членом першого комітету громадського порятунку.\

Після перемоги під Жемапе Дантон був посланий конвентом до Бельгії для організації завойованої області. Пізніше, намагаючись применшити роздратування, спричинене політикою втручання в сусідні держави, Дантон наполіг в конвенті на рішенні не втручатися у внутрішні справи інших націй (13 квітня 1793 року), не робити ні наступальних воєн, ні завоювань (15 червня 1793 року). Метою подальших дипломатичних зносин і військових озброєнь він ставив мир і визнання республіки іншими державами. Дантон сприяв заміні парламентського правління Жиронди тимчасовою революційною диктатурою комітету громадського порятунку і став вести боротьбу з противниками революції всередині й поза Францією за допомогою революційних трибуналів і колосальних наборів. Період з квітня 1793 по вересень 1793 року — епоха найбільшого впливу Дантона. У зовнішніх зносинах він накреслив цілу систему політики для своїх наступників: в Англії підтримувати всі опозиційні елементи проти Пітта, домогтися нейтралітету дрібних держав — Данії, Швеції тощо, спробувати відокремити Пруссію та Баварію від коаліції, силою приборкати Сардинію й Іспанії, продовжувати боротьбу проти Австрії, створюючи їй труднощі на Сході агітацією в Польщі та Туреччині.

З перших місяців 1794 в середовищі Я. загострилася боротьба течій. Дантон і його прибічники (дантоністи) вимагали ослабіння режиму революційної диктатури. Їм протистояли ліві («крайні») Я. [Ж. Р. Ебер і його прибічники (ебертісти), П. Г. Шометт і ін.], що сприйняли багато з вимог «скажених» ; ліві Я. добивалися подальшого здійснення соціально-економічних заходів на користь бідноти, посилення революцій

40. Группа левых якобинцев, или эбертистов (их вождями были Эбер и Шометт, а оплотом — Парижская Коммуна, большая часть секций и клуб кордельеров), была близка к «бешеным». Эбертисты выражали интересы городских низов — мелких ре месленников и торговцев, рабочих; после расправы с «бешеными» народные массы стали рассматривать эбертистов как своих за щитников и идеологов. Эбертисты утверждали, что задачи рево люции еще далеко не решены. Они считали единственным путем для их решения дальнейшее укрепление революционно-демокра тической диктатуры, беспощадный террор против «подозритель ных», строжайшее соблюдение закона о всеобщем максимуме. Эбертисты ненавидели католическую церковь, были убежденными атеистами и вели активную антирелигиозную пропаганду; они стояли за продолжение войны до установления республиканского строя во всех странах, а некоторые эбертисты, как Анахарсис Клоотц, мечтали о провозглашении Всемирной республики. Эбер тисты обвиняли Робеспьера в чрезмерной снисходительности к жирондистам, не видели различий между робеспьеристами и дантонистами и требовали изгнания тех и других из Комитета общественного спасения. Они критиковали Робеспьера и его сто ронников слева.

ыступления эбертистов против политики Робеспьера при няли особенно резкий характер в начале 1794 г., когда продовольственное положение Парижа стало катастрофическим. «Париж начинает производить ужасающее впечатление,— писал один из агентов Комитета общественного спасения в феврале 1794 г.— можно, пожалуй, сказать, что Париж уже находится в когтях голода и его ужасов».

Сторонники Робеспьера, буржуазные демократы, не могли действовать радикально. Робеспьер много раз подчеркивал, что якобинцы не намерены посягать на частную собственность. «Сан кюлоты никогда не претендовали на равенство имуществ. Они настаивали только на равенстве прав и счастья»,— говорил он, не замечая противоречия в этих суждениях. Вот почему меры, принятые робеспьеристами для облегчения положения масс в феврале 1794 г., были половинчатыми и не разрешали проблему. Речь идет о так называемых вантозовских декретах.

4 вантоза (22 февраля) 1794 г. клуб кордельеров потребовал увеличить численность революционной армии и сурово наказы вать скупщиков и спекулянтов. Рабочие многих предприятий ба стовали, требуя повышения заработной платы и борьбы со спеку ляцией.

8 и 13 вантоза по предложению Сен-Жюста Конвент принял декреты о бесплатной передаче неимущим гражданам имущества, конфискованного у осужденных Революционным трибуналом вра гов революции. Хотя эти декреты носили прогрессивный характер, они не могли серьезно изменить положение народа. Вместе с тем, все собственники встретили вантозовские декреты в штыки.

Победы французской армии на фронтах и вантозовские де креты облегчили правительству борьбу с эбертистами. К тому же сами эбертисты, повторив тактическую ошибку «бешеных», уско рили собственную гибель. На другой день после принятия второго вантозовского декрета, группа эбертистов провела в клубе кор дельеров резолюцию, призывавшую к восстанию против Кон вента. Подобная резолюция объективно шла на пользу врагам революции. Неудивительно, что против нее выступили даже мно гие видные эбертисты (прокурор Коммуны Шометт, мэр Парижа Паш и другие). Парижская Коммуна и секции также не поддер жали резолюцию, и сторонникам восстания пришлось отступить. Но было уже поздно. Комитет общественного спасения обвинил эбертистов в заговоре против республики, и они были преданы суду Революционного трибунала. Несмотря на то, что большая часть обвинений в адрес подсудимых была лишена основания, после трехдневного процесса, 4 жерминаля (24 марта) 1794 г., Эбер, Ронсен, Клоотц и другие были гильотинированы.

Казнь эбертистов вызвала ликование буржуа. За места у гильотины богачи платили большие суммы. Через некоторое время были казнены Шометт и другие руководители Парижской Коммуны. Был разгромлен также клуб кордельеров. Так робеспьеристы расправились с оппозицией слева, истребив одну за дру гой самые демократические группировки. Гибельные последствий такой политики не замедлили сказаться.

41. Термідоріанський переворот — державний переворот 27/28 липня 1794 (9 термідора 2-го року за республіканським календарем) у Франції, що призвів до повалення якобінської диктатури і встановлення Директорії (1795-1799 рр.). Переворот був вчинений головнокомандувачем національної гвардії республіки Полем Баррасом. Іншими організаторами заколоту виступили Жозеф Фуше та Тальєн. Причиною перевороту стала криза якобінської диктатури викликана наслідками революційного терору. Початком перевороту вважається рішення Комітету громадського порятунку заарештувати лідерів якобінців Максиміліана Робесп'єра, Сен-Жюста і інших лідерів революції. Наступного дня, 10 термідора (28 липня 1794 р.) Робесп'єр і ще 21 революціонер були страчені на гільотині. Загалом було страчено 117 якобінців. По закінченні перевороту настала Термідоріанська реакція — період від початку перевороту до встановлення Директорії на чолі з Баррасом.

41.Результати революції.

Французька революція, безсумнівно вплинула на уми та події інших європейських держав. Але в чому ж її основні результати і заслуги  Що дала вона Франції, пройшовши через лад Директорії та військове правління Бонапарта  Чи потрібна була революція, якщо згодом на престол повернулися Бурбони  Багато хто задає ці питання. Але не випадково Французьку революцію називають Великою. У цьому епітеті визнання заслуг.

Дійсно, революція призвела до великих політичних, економічних і виховним перетворенням як в країні так і в Європі. Саме економічний підйом у Франції дозволив їй винести понад 20 років воєн. Це війни, які вела республіка, а потім Наполеонівські війни. Вже через чотири роки революції Франція перетворилася. За образним висловом П.А. Кропоткіна, «селянин в перший раз за останні кілька років нарешті наїдався досхочу і розігнув свою спину». 9 Франція стала країною заможних селян, з ​​високою продуктивністю праці. Нація оновилася. Це відобразилося й у захопленості політичними справами і в незалежності суджень. Тому в періоди після революції країна змогла зберегти землі, відібрані у дворян і церкви, утримати свободи, відвойовані у монархії. Навіть після приходу до влади Бурбонів старий порядок не був відновлений.

Що ж отримав французький народ, що дала революція:

-Вона консолідувала і спростила складне розмаїття дореволюційних форм власності. У результаті з'явилася сучасна індивідуалізована приватна власність.

- Революція змела всі станові бар'єри і ввела рівні соціальні можливості для всіх громадян. Це сприяло соціальній мобільності, відкрило доступ до освіти, високопрофесійної діяльності, підприємництва з різних шарів. Прийнята Конвентом Декларація прав людини і громадянина, гарантувала свободу, рівність, безпека і право власності. Все це сприяло розширенню цивільних прав у всіх європейських країнах, введення конституцій там, де їх раніше не було.

- Вона породила парламентську республіку і реалізувала роботу виборних органів. Це були: Національне установчі збори (1789 - 1791 рр..), Законодавчі збори (1791 - 1792 рр..), Конвент (1792 - 1794 рр..). Це сприяло розвитку і зміцненню парламентської демократії, незважаючи на подальші відкати.

- Нова держава, що народилося в ході революції мало більшу владу над життям і майном громадян, воно отримало велику можливість для забезпечення стабільності, рівності можливостей, соціального порядку і виступало гарантом рівних прав для всіх громадян, контролюючи соціально значимі області (такі як освіта, фінанси і т.д.). Воно виступало гарантом рівних прав всіх громадян.

Звичайно, результати Французької революції не можна обмежити лише тим, що вона дала Франції. Вони складаються в основних засадах політичного життя заповіданих всьому XIX ст. У її завітах майбутнього, для всіх країн цивілізованого світу. Вважається, що реформа - це неминуче компроміс з минулим, тоді як революція обов'язково містить у собі задатки майбутнього. І все, що їй не вдалося провести в життя, всі великі ідеї, яких революція не зуміла здійснити або утримати, це стає змістом періоду повільного розвитку, еволюції, наступного за революцією.

Дійсно, сторіччя, що минув з часу Французької революції, характеризується в Європі двома найбільшими здобутками: знищенням кріпосного права та його пережитків і обмеженням самодержавної королівської влади. За це століття створювалася особиста політична свобода, про яку ні кріпаки, ні піддані абсолютного короля навіть не сміли мріяти в XVIII ст. Свершившись у Франції під час революції, ці завоювання склали, як відзначають багато істориків того часу, сутність прогресивної роботи XIX ст., І повільно поширювалися з Франції на всю іншу континентальну Європу. Розпочате французькими селянами справу визволення від кріпацтва тривало арміями санкюлотів у Савойї, в Іспанії, в Італії, у Швейцарії, в Німеччині та в Австрії. У Німеччині кріпосне право протрималося до 1848 р. в Росії до 1864 р., війна 1878 поклала йому край на Балканському півострові, в США рабство було знищено в 1863 р. Обмеження абсолютної монархії поступово також обійшло всю Європу. І теп

Директорія. Активізація роялістів.

Директорія виконувала функції уряду. Кожен рік один з членів Директорії вибував по долі і підлягав заміні шляхом виборів. Директорія мала велику владу: вона призначала міністрів, комісарів, послів. Як і уряд термідоріанського Конвенту, Директорія виражала інтереси «нових багачів», нажівшіхся на продовольчій та земельної спекуляції; Головною особою у першому складі Директорії став колишній офіцер флоту Поль Баррас, який був тісно пов'язаний з промисловими і торговими колами. В області зовнішньої політики новий уряд відкрито заохочувало територіальні завоювання, війни за межами Франції з метою розширення сфери свого впливу.

10. Активізація роялістів. Змова Бабефа.

Цолітіка термідоріанців викликала невдоволення самих різних кіл населення країни. Скориставшись зрослими проблемами Директорії, роялісти 13 вандем'єра IV року республіки (5 жовтня 1795 р.) зробили спробу очолити заколот і прийти до влади.

Приводом послужив декрет нової влади про закріплення двох третин місць у Законодавчих корпусі за членами Конвенту і виборах тільки однієї третини членів обох палат. Невдоволення народу вирішили використовувати у своїх цілях роялісти.

Понад 20 тис. людей зібралося біля будівлі Конвенту, вимагаючи скасування декрету про вибори. Народне обурення направляли в потрібне їм русло монархісти. Для придушення заколоту Директорії потрібен енергійний і рішуча людина. Вибір уряду упав на генерала Наполеона Бонапарта. За його наказом на підступах до будівлі Конвенту були виставлені гармати, і залпи гармат розсіяли повстанців. Це було перше застосування картечі у вуличному бою. Розгром заколоту роялістів 13 вандем'єра приніс Бонапарту велику популярність, поклавши початок його стрімкої військової та політичної кар'єри.

Наполеон Бонапарт (1769-1821) - одна з найяскравіших особистостей Нового часу, народився 15 серпня 1769г. в місті Аяччо на острові Корсика в. родині збіднілого дворянина. Освіту здобув у Бріеннской військовій школі, у військовій школі в Парижі. Майбутній полководець дуже любив математику, читав книги з історії, географії, захоплювався сучасною і античною літературою. У 1785г. в чині молодшого лейтенанта артилерії Наполеон почав військову службу. У період Французької революції - бригадний генерал, за Директорії - командувач армією. Вісімнадцятого брюмера (9 листопада 1799г.) Здійснив державний переворот і встановив режим особистої влади у формі консульства. З 18 травня 1804 р. - імператор французів. Ввів Цивільний кодекс, здійснив ряд реформ. У результаті воєн під владу Наполеона перейшла більша частина Західної і Центральної Європи. Розгром французької армії в Росії (1812) був початком краху імперії Наполеона I. Вступ у квітні 1814 р. війська антифранцузької коаліції в Париж змусив його зректися престолу. Був відправлений на о. Ельба. У 1815 р. знову зайняв французький престол («Сто днів»). Після поразки під Ватерлоо повторно відмовився від престолу (22 червня 1815). Помер на засланні на о. Св. Олени в 1821 р. У 1840р. прах Наполеона Бонапарта був перевезений до Парижа.

Найбідніші верстви населення були також незадоволені новою владою і для цього у них були серйозні підстави. На цьому грунті в 1 795-1 796 рр.. в Парижі виник «Змова рівних» на чолі з Франсуа-Ноелем Бабефа (1760-1797). Син відставного майора, в роки революції він перейнявся вкрай зрівняльними ідеями, активно виступав проти приватної власності. Восени 1794 р. він почав видавати газету «Трибуна народу», яку закрили термідоріанця. Разом з іншими прихильниками комуністичних ідей Бабеф бьш поміщений у в'язницю, де знаходився до осені 1795 р. За звільнення з в'язниці Бабеф очолив таємне «Товариство рівних», метою якого було повалення режиму Директорії та здійснення фактичної рівності.

Бабеф Грая (справжнє ім'я Франсуа Ноель) (1760 - 1797) - французький революціонер. За Директорії - один з керівників руху «В ім'я рівності». Виступав за соціалізацію засобів виробництва. У 1796 р. очолив «Таємну повстанську директорію», що готувала повстання. Страчений. Програмою-мінімум більшості змовників була Конституція 1793 р., яка містила об

45. Промисловий переворот почався у Франції в останні роки XVIII в. Його прискорила Велика французька революція. Була знищена цехова система, отримали визнання принципи вільної торгівлі. Падіння феодального режиму полегшило міграцію селян. Виник ринок праці. На початку XIX в. покращився економічний стан селянства. Збут промислових товарів у селі зріс. Наполеонівські походи розширили експорт французьких готових виробів. Англійська конкуренція змусила прискорити механізацію виробництва. Використання англійської техніки полегшувало перехід до фабричної системи.До середини XIX в. за рівнем економічного розвитку Франція ставилася до числа найбільших промислових країн і стояла на другому місці після Англії. У період імперії Наполеона III (1852-1870) у Франції виникали десятки акціонерних товариств, засновувалися різні банки, створювалися компанії з будівництва залізниць, доків, фабрик, заводів та інших підприємств.

Швидко розвивалася гірнича і металургійна промисловість, була побудована широка мережа залізниць, протяжність якої в 1870 р. склала 17 924 км проти 3685 км в 1851 р. Проходив процес концентрації виробництва, особливо в металургійній промисловості. Більш ніж в 10 разів збільшилася кількість вживаних в промисловості парових двигунів. За період з 1851 по 1871 р. сільське населення зменшилося на 1,7 млн. осіб, а міське населення збільшилося на 2,1 млн. чоловік.

До середини XIX в. кредитно-банківська система Франції була розвинена слабо. У 1800 р. були організовані центральний емісійний інститут - Французький банк і дрібні місцеві емісійні банки, що стали згодом його відділеннями. Прагнення Французького банку монополізувати випуск банкнот і інші сфери банківської справи стримувало розвиток акціонерних банків. Велику роль в організації банківської справи зіграли головні збирачі податків і нотаріуси, які взяли на себе деякі функції банкірів.

Найбільш дешевий і доступний кредит надавався що з'явилися з 1830 р. обліковими банками. Вони діяли у формі торгових товариств, рано виникли у Франції.

Першим великим акціонерним банком у Франції став банк «Креді Мобіль», створений в 1852 р. Цей банк, а також акціонерний іпотечний банк «Французький поземельний кредит» та Товариство взаємного кредиту для дрібної торгівлі стали центром кредитної системи, яка об'єднала незліченні дрібні капітали. Наступним кроком у розвитку банківської справи в країні була видача концесії в 1859 р. на створення першого депозитного акціонерного банку «Сосьєте Женераль» (промисловий і торговий кредит). У 1864 р. було засновано Генеральне суспільство для сприяння розвитку торгівлі та промисловості Франції, що стало новим типом банку, що з'єднав депозитний банк і суспільство для фінансування та підстави підприємств.

46. Англійська буржуазна революція спричинила бурхливий розвиток промисловості. Наприкінці XVIII ст. Англія перетвори лася на велику промислову державу, у якій майже половина населення була зайнята у виробництві, транспорті й торгівлі. З 60-х рр. XVIII ст. по чалася промислова революція.

Позбавлення селян їхньої землі під час огороджувань призвело до різкого зменшення кількості селянства. Фабрична промисловість отримала велику кількість робочих рук. Формується робітничий клас. Лендлорди та фермери стають капіталістичними власниками землі.

Розвиток науки, відкриття законів механіки І. Ньютоном дали можливість створювати механізми, які робили працю більш продуктивною.

Перші технічні нововведення охопили легку промисловість. У 1765 р. Джеймс Харгрівс створив прядильну машину, яку назвав ім’ям своєї доньки «Дженні». У 1771 р. була відкрита перша фабрика. Священик Едмунд Картрайт винайшов механічний ткаць кий верстат. Виробництво вимагало створення двигуна, який би полегшив працю людини. Більше 20 років цією проблемою займався Джеймс Уатт і в 1784 р. створив таку машину, яка могла за допомогою системи передач приводити в рух будь-які механізми.

У серпні 1807 р. пароплав «Клермонт», сконструйований Робертом Фултоном, пройшов по річці Гудзон 280 км. Джорж Стефенсон у 1829 р. збудував паровоз, назвавши його «Ракетою». В Англії з’явилася залізниця.

У результаті промислової революції в Англії спрощується соціальна структура суспільства. На перший план виходить промислова буржу азія та промислові робітники. Само стійне селянство зникло.

До середини XIX ст. майже 60 % пра цюючого населення Англії становили робітники, значна частина яких була зосереджена на крупних підприєм ствах. У середині ХІХ ст. Англія перетворилася на «майстерню світу», посівши провідне місце у світовій економічній системі.

Основні причини відставання в економічному розвитку Франції такі.

46. розвиток промисловості у ф.

1. Значні матеріальні втрати внаслідок війни і революції. Початок 70-х років для Франції став руйнівним: поразка у війні з Пруссією (1870— 1871), ще одна революція — Паризька комуна (1871). Загальна сума збитків лише від війни становила більш як 16 млрд франків. Унаслідок розорення й знекровлення країни різко скоротилися виробництво промислової продукції, експорт готових виробів та імпорт сировини, машин, палива. Спустошення зазнали 43 найбільш промислово розвинутих департаменти, які охоплювали 54 % території Франції. Було вивезено в Німеччину обладнання значної частини підприємств Франції, зруйновано велику кількість громадських споруд, склади, сховища. Всюди в зоні окупації було вирубано ліси, вивезено худобу, конфісковано запаси продовольства та сільськогосподарської сировини. Крім того, за мирним договором 1871 р. Франція зобов'язувалася виплатити за короткий строк контрибуцію 5 млрд франків, а частина її території як гарантія виплати (18 департаментів) підлягала окупації німецькими військами. Витрати на утримання їх покладалися на французьку сторону і не включалися до контрибуції. Крім того, багатющі на природні ресурси й промислово розвинуті провінції Ельзас та Лотарингія переходили у володіння Німеччини. Виведення з єдиного економічного простору двох розвинутих регіонів також негативно вплинуло на темпи зростання валового національного виробництва.

2. Аграрні проблеми французького капіталізму. Наслідком парцелярності (роздробленості) землеробства у Франції стала значна відсталість сільського господарства. Неефективне, відстале господарювання на селі стримувало розвиток внутрішнього ринку та промисловості, заважало формуванню ринку праці, негативно впливало на приріст населення.

Парцелярне господарство являло собою суму клаптиків землі, які належали одному господарю. Наприкінці XIX ст. на одне господарство припадало близько 30 парцел загальною площею від 5 до 40 акрів. Для мільйонів господарів таких ділянок було проблемою використання навіть робочої худоби, не кажучи вже про машини.

Намагаючись розширити свої господарства, селяни купували або орендували додаткові ділянки землі. Однак, не маючи надлишкового капіталу, вільних коштів, селянин змушений був брати позику під заставу землі, що призводило до заборгованості. прискорився процес формування фермерських господарств, який супроводжувався концентрацією земельних ділянок. Таку тенденцію посилила аграрна криза. У цей період також посилилася тенденція до перетворення тваринництва на провідну галузь сільського господарства, що зумовило зміни структури рослинництва на користь технічних культур. Посилилася також товаризація виробництва, а це значно збільшило частку плодівництва й овочівництва в обсягах продукції. Зростання фермерських господарств та вирощування технічних культур спряли розширенню сфери застосування техніки. У регіонах країни поглиблювалася спеціалізація виробництва. У 1892 р. держава збільшила мито на ввіз у країну сільськогосподарської продукції, що розширило внутрішній ринок для вітчизняних виробників.3. Своєрідність структури французької промисловості, у якій переважали малі підприємства. Наприкінці XIX ст. 94 % всіх французьких підприємств мали від одного до десяти робітників. Як і в інших країнах, у Франції в цей період спостерігалось зростання концентрації виробництва. Так, підприємства Шнейдера і Крезо стали великим центром металургійної та воєнної промисловості. Іншим районом металургії стали заводи в Лонгві, на північному сході Франції, які об'єдналися в 1876 р. в синдикат. Акціонерні комп

47 Лихварство Розвиток промислового і аграрного капіталу у Франції значно поступався зростанню капіталу грошового, лихварського. У 1850-1860 рр. близько 200 найбільших банкірів фактично управляли всім народним господарством Франції. Промисловий переворот не привів промислову буржуазію до керівництва народним господарством - вгорі як і раніше залишилися банкіри, вельми особливості не лише економічного розвитку Франції, але і французького менталітету, що відрізняється сугубою практичністю, що вдало використали, прагненням до хай скромному, але гарантованому доходу, мінімізації лнско. Саме у XIX ст ця риса французького менталітету знайшла своє повне втілення в швидкому зростанні специфічного соціального шару, який зробився мало не фірмовим знаком буржуазної Франції. Йдеться про так званих рантьє, що живуть виключно за рахунок відсотків на капітал, поміщений в коштовні папери, переважно облігації державних позик.

Аж до кінця XIX ст зовнішня торгівля Франції (основа експорту - шовки, провина, меблі, шкіра, фарби, парфюмерія і ювелірні вироби, все це за якістю не мало собі рівних на світовому ринку) поступалася по звороту лише Англії. У Франції, як і в Англії, промисловий переворот викликав боротьбу між фритредером і протекціонізмом. Якщо в Англії свобода торгівлі була гаслом промислової буржуазії, то у Франції вона займала протекціоністську позицію: свобода торгівлі підсилювала англійську конкуренцію (англійський текстиль, наприклад, продавався у Франції на 30% дешевше вітчизняного). Свободу торгівлі (фритредер) у Франції відстоювали купці, зацікавлені в розширенні товарного асортименту за рахунок англійського імпорту, а також банкіри, пов'язані із залізничним будівництвом (з розрахунку на низькі ціни на рейки і ін.). Тому фритредерський договір 1860 р. з Англією викликав незадоволеність французьких фабрикантів і проіснував всього десятиліття. Принцип взаємного сприяння склав основу торгових угод Франції з Бельгією, Італією і іншими державами.

Концу XIX ст по темпах промислового розвитку Францію авала вже не лише від Англії, але і від США і Німеччини. 'худшение своїх позицій на індустріальному світі француз-1 капітал відповідав посиленням активності в півночі позик, меж-[родных кредитів.

50. У Німеччині скасування феодальних пережитків у сільському господарстві на початку ХІХ ст. відбулось поступово шляхом довгих реформ, болючих для селян. У класичному варіанті цей процес відбувався у Прусії. У 1807 р. внаслідок реформ у сільському господарстві земля в основному залишалася у власності поміщиків-юнкерів, а селяни одержали лише особисту свободу. Так, у Прусії створилися умови для розвитку так званого «пруського» шляху розвитку сільського господарства, який передбачав збереження поміщицького землеволодіння, поступове, повільне їх перетворення на капіталістичні господарства, використання значної частини повинностей селян на користь поміщиків. При «пруському» шляху також відбувався процес розшарування селян, унаслідок якого незначна частина селян перетворилася в «гросбауерів» (заможних селян). «Пруський» шлях давав можливість німецьким поміщикам-юнкерам створити великі зразкові господарства, які застосовували передову агротехніку, машини, штучні добрива, мали високі врожаї, особливо технічних культур, що позитивно впливало на розвиток німецької харчової промисловості та експорт її продукції за кордон. Поряд з цим «пруський» шлях був дуже болючим і невигідним для селянства, оскільки особисто вільного селянина він фактично прив’язував до поміщицьких господарств, у той час як селяни не були економічно зацікавлені працювати на полі поміщика. В перспективі цей шлях розвитку сільського господарства показав свою неефективність.

51. Індіанці Перші колонії

У період Великих географічних відкриттів першу спробу потрапити на західний континент здійснив у 1480 р. англійський мореплавець Джон Ллойд, але вона завершилася безуспішно, як і декілька наступних. Лише після відкриття Колумбом Південної Америки (1492 р.) Джон Кабот у 1497 р. перетнув океан і дослідив береги Північної Америки в районі Лабрадору, Нової Шотландії (Канада) та інших місцях. Протягом 1509 і 1527 рр. англійці обстежили побережжя Північної Америки в районі Флориди, Гаїті. Проте час було втрачено, тому що португальські та іспанські мореплавці на цей час поставили під свій контроль багато земель Американського континенту. Англійці не ризикували вступати з ними у відкритий конфлікт за нові землі, оскільки перевага сил була на боці іспанців та португальців. Однак, незважаючи на це, Іспанія в союзі з іншими прокатолицькими дворами вдається до політичної й економічної блокади Англії, знищуючи всі її кораблі, в яких би морях вони не з'явилися.

Тривале протистояння між цими державами завершилося величезною морською битвою в 1588 р. і розгромом англійцями іспанської "Непереможної армади". Поразка іспанців створила сприятливі умови для англійської колонізації Нового світу і переходу від періодичних, часом піратських, походів до систематичного освоєння нових земель.

Першу невелику англійську колонію в Америці було засновано у 1585 р. на острові Реанок під назвою Віргінія. У 1606 р. король Яков І надав право Лондонській і Плімутській компаніям колонізувати східне побережжя Північної Америки між 34 і 45 градусами північної широти. Це дало поштовх до початку систематичного переселення англійців до Америки. Дещо пізніше за ними почали переселятися ірландці, шотландці, шведи, данці, французи та інші західні європейці. Вони також, на зразок англійців, засновували свої колонії, такі як Нові Нідерланди, Нова Франція, але значно менші від англійських.

У період Англійської революції і протекторату Кромвеля кількість емігрантів значно зросла, засновувалися нові колонії. До середини ХУП ст. в Америці вже існувало 13 великих англійських колоній (Віргінія, Джорджія, Нью-Йорк та ін.), у яких проживало понад 330 тис. осіб.

У 1643 р. англійські колонії (вони називалися Нова Англія) об'єдналися у конфедерацію. Формальною причиною для цієї акції був нібито захист від нападу на них корінних жителів - індіанців. Але насправді це була перша спроба відособлення англійських колоній і отримання дозволу від парламенту на дальше просування переселенців на захід континенту.

52. Соц-пол. Розв. Колоній

Як англійські громадяни, колоністи почувалися вільніше, ніж у самій Англії. Тут, на нових землях, не існувало тих традиційних норм, що оплутували життя звичайного англійця. Будь-хто міг за незначну орендну плату отримати земельну ділянку чи оселитися в неосвоєних районах. Будь-які здобутки колоністів були результатом їхньої наполегливої праці, тому дуже швидко вони ставали незалежними від компаній і лордів-власників. У вирішенні якихось проблем віддавали перевагу самоорганізації, а не сподівалися на заступництво губернатора, компанії тощо. Такий стан справ швидко призвів до демократизації всіх аспектів суспільного життя. Збори, представництва, обговорення розпоряджень губернатора, законів, прийнятих англійським парламентом, стали нормою життя.

За наявності таких спільних тенденцій розвитку кожна колонія мала свої порядки і звичаї. У південних колоніях був значний прошарок негрів-рабів, завезених туди для роботи на великих плантаціях. У північних переважала вільна праця, але пуританська мораль суворо регламентувала поведінку колоністів: заборонялись азартні ігри, суворо слідкували за дотриманням релігійних норм, влаштовувалися страти чаклунів, відьом тощо. А втім, існували колонії, де церква була відокремлена від держави і всі громадяни мали рівні права.

Різним було ставлення колоністів і до місцевого (тубільного) населення — індіанців. У деяких колоніях, особливо пуританських, відбувався процес їхнього повного винищення: пуритани, вважаючи себе богообраними, дивилися на тубільців як на людей, заражених духом сатани, котрих необхідно знищувати. В інших колоніях ставлення до тубільців було лояльнішим: з ними укладалися торговельні угоди, союзи і т. ін. У середині XVIII ст. в англійських колоніях в Америці почалося формування єдиного внутрішнього ринку, посилювалися торговельні зв'язки між південними та північними колоніями. З південних колоній везли на північ бавовну, тютюн; із північних везли на південь зерно, промислові вироби, рибу.

Кількість населення напередодні Війни за незалежність у 13 англійських колоніях становила близько 2,5 млн душ (не рахуючи місцевого населення — індіанців). За час життя на американській землі у колоністів склалися своєрідні спільні культура і побут, відмінні від європейських. Спільною мовою стала англійська. Переважна більшість колоністів визначала свою національну належність не за країною походження, а за новою Батьківщиною; вони з гордістю казали про себе: “Ми — американці”.

53. становлення державного ладу

4. Становлення органів влади

Водночас із Війною за незалежність відбувалося становлення державних структур. З 1776 р. по 1783 р. у всіх штатах було сформовано уряди й парламенти, діяв загальносоюзний конгрес. Завершення війни поставило на порядок денний проблему співвідношення повноважень загальносоюзних органів і державних органів штатів.

Щоб якось вирішити цю проблему, 1777 р. було прийнято “Статті Конфедерації” (перша конституція США). Згідно з ними загальносоюзному конгресові відводилася роль арбітра в суперечках між штатами, передавалося керівництво армією та зовнішньою політикою. За штатами визнавалося право: збирання податків, випуску власних грошей, затведження митних тарифів, складання торговельних угод. Кожен штат посилав до конгресу одного депутата. Зміни до політичного устрою штатів вносилися лише за їхнім одностайним рішенням.

5. Конституція США

“Статті Конфедерації” мало кого влаштовували. За таких умов у травні 1787 р. у Філадельфії зібралися 55 делегатів від усіх штатів (крім Род-Айленда) з метою виробити конституцію молодої держави. Делегати утворили конституційний конгрес, який у палких дискусіях протягом чотирьох місяців узгоджував основні положення конституції. Нарешті, 17 вересня 1787 р. більшість делегатів прийняла компромісний варіант і підписала текст Конституції США, яка діє й понині.

За Конституцією США з нечіткої конфедерації перетворювалися на сильну федеративну державу. Її суб'єкти — штати зберегли за собою значну частину прав, але головні загальнодержавні функції було передано Федеральному (центральному) урядові. Так, Федеральний уряд вирішував питання зовнішньої політики, оборони, фінансів, загальнодержавного законодавства.

Конституція передбачала принцип поділу влади на гілки (законодавчу, виконавчу, судову) та систему стримувань і противаг, яка не дозволяла посилюватись одній гілці влади за рахунок іншої та попереджала спроби встановлення одноосібної влади.

Виконавча влада в країні передавалася президентові США, який обирався строком на чотири роки, був головою держави, уряду, а також головнокомандувачем збройних сил. Він призначав міністрів, яких затверджував Конгрес (парламент), але підпорядковувалися вони лише президентові, а також послів, членів Верховного суду. На випадок хвороби, смерті або нездатності президента керувати державою вводилася посада віце-президента, який одночасно виконував функцію головуючого в сенаті (верхній палаті Конгресу). Конгрес мав право висловити президентові недовіру (імпічмент).

Законодавча влада належала Конгресові. Він мав право встановлювати і збирати податки, регулювати торгівлю (зовнішню та між штатами), карбувати гроші, вводити мито, набирати армію і флот.

Конгрес складався з двох палат. Верхня — сенат — обиралася на засіданнях місцевих законодавчих зборів. Кожен штат, незалежно від розміру й кількості населення, посилав двох представників. Сенат обирався строком на шість років з обов'язковою заміною третини складу через кожні два роки. Сенат затверджував призначення на вищі державні посади, вирішував питання зовнішньої політики, в разі необхідності виступав як судовий орган вищих державних службовців, аж до президента. Якщо державного службовця визнавали винним, на нього чекали суд або відставка.

Нижня палата — палата представників — обиралася терміном на два роки пропорційно кількості виборців у штаті. Вона обговорювала законопроекти, утверджувала бюджет і податки, але свої рішення мала узгоджувати з сенатом.

Право голосу було надано тільки білим чоловікам, які досягли 21-річного віку і мали певне майно. Так у Конституції закріплювалося існування расового та майнового цензу.

Конституція встановлювала і Верховний суд — вищу судову інстанцію, яка призначалася з 6 (згодом із 9) юристів на довічний термін.

Для свого часу Конституція США була найбільш передовою та демократичною. Вона різко контрастувала з абсолютистськими порядками Європи. Та хоча вона гарантувала права власності, в ній були відсутні гарантії демократичних свобод. Цю хибу було усунуто 1789 р. На вимогу всіх штатів Дж. Медісон сформував перші 10 поправок до Конституції — Білль про права. У них проголошувалися свобода зборів, слова, друку, релігії, недоторканність особи, суд присяжних, право кожного американця мати зброю для самозахисту та ін. Білль було затверджено 1791 р.

Згодом було затверджено й державну символіку. 14 червня 1777 р. Конгрес затвердив національний прапор США, 1782 р. — герб, а 1931 р. — гімн.

перших десяти поправок до Конституції США, які закріплюють основні права людини. Поправки були запропоновані Джеймсом Медісоном25 вересня 1789 на засіданніКонгресу США першого скликання і вступили в силу 15 грудня 1791року[1]. Вперше на загальнодержавному рівні одноманітно було визначено правовий статус громадянина США, окреслено сфери федерального контролю за дотриманням громадянських прав і свобод, які також вперше в історії конституційного законодавства були побудовані як заборони та обмеження, накладені в першу чергу на самі законодавчі органи[2].

В числі перших десяти поправок, які складали Білль про права, прийнятий у 1789 році містились норми, які закріплювали основні права та свободи громадян.

· В перший поправці закріплена свобода релігії, слова і друку, право на мирні збори і право звернення до уряду з петиціями про припинення зловживань.

· Друга поправка гарантує право громадян носити зброю.

· Третя поправка забороняє розміщення військ у будинках без згоди власника — у мирний час, та у порядку встановленому законом — під час війни.

· Згідно з четвертою поправкою заборонено необґрунтовані обшуки і арешти осіб та вилучення майна.

· П'ята поправка вказує, що ніхто не може бути позбавлений життя, свободи чи власності без законного судового розгляду, ніяка приватна власність не може бути відібрана для суспільного користування без справедливого винагороди; встановлена заборона притягати до відповідальності за одне і те ж діяння двічі та примушувати свідчити проти самого себе.

· Шоста поправка закріплює права обвинуваченого на швидкий і публічний суд, ознайомитися із суттю та підставами обвинувачення, на ставку віч-на-віч із свідками, що свідчать проти нього, на примусовий виклик свідків із своєї сторони та на допомогу адвоката

· Сьома поправка стосується заборони перегляду справи, інакше як згідно із нормами загального права.

· Восьма поправка встановлює заборону призначення надмірно великих застав, штрафів та жорстоких і незвичайних покарань.

· Дев'ята поправка: невичерпність перерахованих в Конституції прав.

· Десята поправка: повноваження, які не надані за конституцією федеральному уряду та не заборонені для виконання штатам, зберігаються за штатами чи за народом.

54. Характер і особливості війни за незалежність. Підсумки

Король Георг III заборонив колоністам захоплювати землі на захід від Аппалацьких гір, а англійський парламент запровадив новий податок на торговельні угоди: всі документи, газети, об'яви тощо.

1770 р. обурення колоністів проявилося у так званому "бостонському чаюванні" (жителі Бостона викинули в море партію чаю, оподатковану

парламентом). Спроби англійського уряду силою придушити громадське невдоволення в колоніях призвели до того, що 1775 р. розпочалося по­встання.

Біля Бостона відбулася перша битва між урядовими військами і заго­ном колоністів. Королівські війська зазнали втрат і відступили.

Так розпочалася війна за незалежність американського народу. Одна за одною колонії почали проголошувати про відокремлення від Англії.

1775 р. у Філадельфії розпочав роботу Континентальний конгрес пред­ставників усіх колоній, що повстали проти Англії. Він прийняв рішення розірвати відносини з Англією і створити американську армію, в яку уві­йшли раніше створені партизанські загони. Головнокомандувачем армією було призначено багатого віргінського плантатора Джорджа Вашингтона, який брав участь у війні проти французів та індіанців і набув репутації здібного воєначальника.

4 липня 1776 р. Конгрес ухвалив Декларацію незалежності — заяву про відокремлення від Англії та цілковиту самостійність колишніх колоній, що об'єдналися в Сполучені Штати Америки. День 4 липня і нині є націо­нальним святом американського народу.

Автором Декларації був Томас Джефферсон — віргінський плантатор і адвокат, буржуазний демократ, один із найвидатніших діячів американ­ської революції.

У Декларації проголошувалися загальна рівність і найвищий принцип верховенства народу або народовладдя. Однак Декларація не скасовувала рабства, не припиняла винищення корінного населення Америки — індіанців.

Війна американців з британськими військами велася з перемінним успіхом. Після перших перемог армія Вашингтона тривалий час зазнавала невдач. Англійські війська захопили Філадельфію. Під час війни біле насе­лення колоній розділилося на прихильників і противників незалежності. Воєнні дії проти Англії відбувалися в умовах внутрішнього протистояння в США.

В Англії не було своєї великої армії. Король найняв у німецьких князів солдатів для війни в Америці. Російська цариця Катерина II відмовилась надати війська англійському королю.

Сполучені Штати вміло використали суперечності між Англією і кон­тинентальними європейськими державами і залучили на свій бік Францію та Іспанію, які розпочали війну проти Англії. В Америку були надіслані французькі війська, зброя, військові кораблі.

Після тривалої боротьби американці взяли гору над англійцями. Голов­ні сили англійців були оточені військами Вашингтона і капітулювали 1781 р.1783 р. у Версалі було підписано мир. Англія визнала незалежність США і розширення їхніх територій на захід до річки Міссісіпі. У ре­зультаті революційної війни в США було ліквідоване колоніальне па­нування Англії і встановлено республіку.

55. державний лад франції у роки консульства

56. соц.-ек розвиток , внутрішня політика франції

Внутрішня політика консульського режиму в Франції в 1799 - 1804 роках охарактеризована необхідністю закріплення буржуазною державою перед лицем загрози реставрації феодально-абсолютиського режиму з одного боку і загрози зі сторони ліворадикальних елементів з другої. Консультативно заклало в основу державного устрою принцип бюрократичного централізму , армія, церква, поліція, бюрократія стали головними ричагами диктатури Наполеона.

Наполеон ліквідував більшість демократичних відносин. Наполеонівський міністр поліції Фуше "організував такий шпіонаж і провокацію, яких історія не бачила до цих пір". Неусипний поліцейський нагляд дозволяв в зародку задушити всякі рухи. В першу чергу розправа виникла над якобінцями. В грудні 1800р. поліції Фуше вдалося розкрити змову Азена, Шевальє, Шопеме, метою якої було вбивство Наполеона. 19 грудня 1800р. скориставшись замахом на життя Наполеона поліція арештувала групу якобінців 9 з яких було страчено, 20 заслані. Поліцейські агенти Фуше в 1800 р. громили таємні роялістські гуртки, такі як "Ангарський комітет", "Швабське агенство" і др.

Щоб вибити грунт з-під ніг роялістської опозиції Наполеон наказав скласти списки тих емігрантів кому дозволено було вернутися у Францію. За межами Франції у той час знаходилося 145тис. емігрантів, більша части яких бідувала. Багато з них використало цей закон і повернулися у Францію. Після цих мір внутрішня обстановка у Франції дещо нормалізувалася . але з іншої сторони при консульстві було встановлено жорсткий контроль в ідеологічній сфері. Було закрито 60 газет із 73 існувавших, потім закрито ще 9, а 4 що залишилися знаходилися під жорстким контролем поліції.

15.07.1801 між Наполеоном і папою римським було підписано конкордат, зміст якого заключається в повному підкоренні церкви державі. Католична релігія оголошувалась релігією більшості французів.

Але найбільшим досягненням здійсненим в роки консульства було створення апарату централізованої центральної державної влади.

57. наполеонівські війни.Криза й занепад мперії

9 листопада 1799першим консулом ставНаполеон Бонапарт.Весною 1800 він зробив ряд кампаній проти Південної Німеччини, Австрії і Італії. Захопивши лівобережжя Рейну, Наполеон компенсував німецьким князям збиток, надавши їм території крихітних держав за Рейном.

Був підписаний конкордат з папою Пієм VII (1801), що визначив положення недавно відновленої церкви у Франції. Потім послідувало укладення Амьенського мирного договору з Англією (1802), який передбачав заспокоєння Європи. У Франції Бонапарт переглянув конституцію, реорганізував Інститут Франції (Французьку Академію і чотири другорядні академії), заснував Орден Почесного Легіону і 1804 втравні проголосив себе імператором Франції.

Наполеон продовжив переділ Німеччини і Італії, розпустив Священну Римську імперію, а потім наголову розбив прусську армію в двох битвах – підЙеной і Ауерштедтом. Вслід за цим тріумфом він окуповувавБерлін (1806), де підписав знаменитий декрет про Континентальну блокаду, метою якого було скорочення торгівлі з Англією і доведення її до стану банкрутства.

Проводячи політику блокади, Наполеон пішов на прямі переговори з царем Олександром І і підписав з ними в1807 Тільзітській мир. Проте на іншому кінці Європи в Іспанії несподівано спалахнула повномасштабна війна. Австрійський ерцгерцог Карл спробував організувати «національний німецький опір» французам, але Наполеон розгромив австрійські війська в битві приВаграме (1809) і в результаті укладення Шенбруннського мирного договору у Відні досяг зеніту своєї слави. Він став одноосібним правителем Франції, межі якої тепер проходили за Рейном, уздовж побережжя Північного моря і по іншу сторону Альп (в Тоскані і Далмациі).

Йому беззастережно підкорялася вся Європа на захід від Росії і на схід від Португалії. На початку 1812 Наполеон, підготувався до масованого нападу на Росію. Спочатку вторгнення протікало майже безперешкодно, і після Бородінськой битви в середині вереснябула захоплена Москва. Так і не зумівши вирішити, що ж робити з Росією. Наполеон віддав наказ про відступ. Під ударами росіян партизан відступ перетворився на втечу, а сувора зима усугубляла тяжке положення французької армії.

Під час воєнної кампанії 1813-1814 армія Наполеона завдала кілька поразок військам Шостої антинаполеонівської коаліції (Австрія, Англія, Пруссія, Росія, Швеція), однак у вирішальній Лейпцизькій битві (яку також називають «битвою народів»)19 жовтня 1813 наполеонівські війська були розбиті. Це була найтяжча поразка в його житті.


5650005287957233.html
5650041025199910.html
    PR.RU™